Vita signifera або Життя символічне

Починаючи вести блог про символи у мистецтві, мені хотілось би сказати, чому я це роблю, які мої внутрішні причини, як виник інтерес до цієї теми. І найголовніше, чому це може бути цікаво читачам.

У кожної людини є у житті знакові книги. Ті, що справили найбільше враження, спонукали вирішити власні проблеми, допомогли відшукати улюблений стиль письма чи й навчили писати власним стилем. А ще є ті, що переконали: є погано написані книги чи ті, що їх не читатимеш вдруге.

Бувають і такі твори, що після їхнього прочитання змінюється все: між уже набутими знаннями з’являються зв’язки, явища, що здавалися віддаленими - стають у один ряд, а пазл, так, може, не весь, але складається!

Особисто для мене таким текстом стало “Символічне життя” Юнга. Це невелика відповідь на два запитання, що озвучуються на початку. Проте для мене це стало відповіддю на багато запитань життєвих, творчих, повсякденних. Я в один момент так багато зрозуміла, що вважаю “Символічне життя” своїм осяянням.

То що ж там такого осяйного? Досить цікаві роздуми про потребу духовного в людському житті, про те, що Бог у кожного свій, але рано чи пізно потреба божественного, духовного, чогось вищого за буденність таки приходить до кожного. І людина знаходить своє символічне життя - закритий ритуал, ряд непересічних дій, що дають людині можливість знайти сенс свого існування, бути гармонійною і цілісною. Таке символічне життя є у кожного, без нього не можна провадити життя буденне, життя звичне. Кожен з нас сам надає речам символічного значення, кожен може сам “винайти” для себе таку опору, вищу за нас самих, значимішу.

І отой момент осяяння особисто для мене значив розуміння, що звичаї, перестороги, прикмети, що я чула з самого дитинства і є тим життям символічним, без якого я не існую.

Різдво, наприклад, завжди було особливим святом у нашій родині. Кожного року ми давали за поману комусь із рідних чи сусідів, і приймали такі помани теж. Це було такою щемкою згадкою про померлих родичів, яких я і не знала за життя. Але я знаю їх у смерті. Завжди уявляла їх, як надсуспільство, якесь село предків, там теж є сусіди, є свята і є ті, що пам’ятають про них. Так, звісно у дитинстві я не аналізувала це, як тяглість роду і традицій, я просто знала, що не можна доїдати страви з мисок, бо після того, як на кухні вимкнуть світло, прийдуть предки, щоб теж поїсти на Святвечір. І ні, я не уявляла їх як привидів, не боялась і не обдумувала їхній вигляд, не ходила дивитися, як вони їдять. Я просто знала, що вони прийдуть і не торкнуть їжі матеріально, але вони долучаться до Святвечора і ми будемо всі разом. Як велика родина.

Буковина, приблизно 1918 рік

Проте предки приходили не лише у різдвяну ніч. У дитинстві я звикла до того, що сни - це не просто фантазії. Я знала, що мертві приходять у снах, щоб попередити про лихо, забрати з собою чи нагадати про себе. І як не дивно, теж не вважала це страшним чи лякаючим. Тому, коли сусідка розповідала мамі, що їй наснилась бабуся і застерігала самими очима, піднявши руки до неба, я вірила, що саме вона допомогла врятувати сина сусідки. Вона знала більше, ніж ми тут. Так, хтось скаже, що це збіг обставин, ще хтось навіть не пов’яже ці події чи не надасть снам ніякого значення. Але все ж це відбулося. Чи символ вплинув на людину чи людина на символ - питання відкрите.

Спробуйте знайти у собі відповідь на це запитання. У що вірите ви? Чи помічаєте у своєму житті непересічні події? І чи є у вас життя символічне?